Благий непослух чи поганий послух. прот. Феодор Зісіс

Продовжуємо надавати вашій увазі уривки із книги «Благий непослух чи поганий послух» відомого православного грецького богослова, професора богословського факультету Солунського університету імені Аристотеля, клірика Вселенської Патріархії, протоієрея Феодора Зісіса.

ПЕРША ЧАСТИНА ТУТ

Розділ 2.

«Благий непослух чи поганий послух». Прот. Феодор Зісіс.

З ряду причин велика чеснота слухняності, на превеликий жаль, багатьма розуміється неправильно. Через це віруючі втрачають свою свободу в Христі, свій внутрішній, духовний потенціал і всіляку здатність до боротьби й подвигу. І в руках деяких, на вигляд благочестивих, «духівників» часто перетворюються на безвольних й безмовних творінь, в таких собі безсловесних і покірливих рабів ...

Серйозно звернутися до теми послуху нас спонукала проблема, яка давно існує в Церкві: більшість з нас часто ототожнюємо священноначаліє, предстоятеля і єпископат - з самою Церквою, окремих особистостей - з цілим інститутом, яким, поза сумнівом, є Церква. І тому прояв неслухняності в якихось питаннях будь-кому з цих осіб сприймається як непослух самій Церкві.

Але що ж насправді означає послух Церкві?

Невже це послух главі Церкви, архієреям та ієреям як фізичним особам - не дивлячись на те, чи добрі вони пастирі, або ж найманці, що кидають овець напризволяще або навіть в обійми вовків? Незважаючи на те, чи слухняні самі вони істині православної віри, чи «вірно навчають істині» (2 Тим. 2, 15)? Незалежно від того, чи згідно все, що вони говорять і роблять, з православним вченням - або ж являє собою заблудження? І чи належить нам слідувати за будь-якими духовними особами і слухатися їх усіх, добрих і злих, дотримуючись всього, чого вони навчають, не розбираючи, істина це чи брехня? Безумовно, ні!

Якби в Церкві взяло гору таке спотворене уявлення про послух, тоді б у ній і понині панувала єресь, бо святі мали б перебувати у слухняності єретичиствующим патріархам та ієрархам; тоді б у ній навіки утвердилися ніколаїзм* укупі з гомосексуалізмом ...

Послух Церкві - це зовсім не послух якимось конкретним особистостям (бо людям, як відомо, властиво помилятися), але непорушній істині Церкви, як вона явлена ​​в Євангелії та непересічному багатовіковому святоотцівському Переданні.

Все, що Святе Письмо і святі отці кажуть про послух священнослужителям, має на увазі послух пастирям добрим, які невсипно дбають про істину та спасіння вірних. Класичний тому приклад - уривок з Послання святого апостола Павла до Євреїв: «Слухайте наставникiв ваших i будьте покiрнi» (Євр. 13, 17). Однак необхідною умовою такого послуху він вважає, в першу чергу, невсипущу турботу пастирів про душевне спасіння пасомих: «Бо вони постiйно дбають про душi вашi, як ті‚ що зобов’язанi дати звiт» (Євр. 13, 17).

Апостол також спонукає віруючих поминати наставників. Але яких наставників? Тих, хто прикладом свого життя вчить словом Божим: «Пам’ятайте наставникiв ваших, якi проповiдували вам слово Боже, i, дивлячись на кончину життя їхнього, наслiдуйте вiру їхню» (Євр. 13, 7).

Те ж стосується слів святителя Ігнатія Антіохійського про послух священоначалію. До його послань абсолютно необачно апелює багато поборників епископоцентричної екклесіологіі, намагаючись знайти законну підставу або виправдання необмеженій владі єпископів, яка часто приймає форми самодурства і тиранії крутіше папських.

Дійсно, у своїх посланнях святий Ігнатій спонукає проявляти повний послух архіпастиреві. Але чи всякому? Отець Георгій Металлінос**, будучи присутнім на різних зборах духовенства, де, з посиланням на святителя, обґрунтовується необхідність беззаперечного і абсолютного послуху архієрею, завжди помічає, що при цьому слід було б ще уточнювати, якими достоїнствами він повинен володіти, щоб вимагати послуху собі. Адже далеко не всякий владика відповідає тим високим критеріям, яким повинен відповідати істинний єпископ.

А в своїх посланнях святий Ігнатій Богоносець безумовно передбачає послух якраз архіпастиреві доброму, яким, поза всяким сумнівом, був він сам. Чи багато хто з нинішніх ієрархів, подібно святителю, являють собою приклад для наслідування - своєю смиренністю, подвижницьким характером і активною діяльністю проти єресей, а також своїм сповідництвом і готовністю постраждати за істину навіть до смерті? Але ж саме таких гідних єпископів, які вірно навчають слову істини, поминає Церква під час здійснення Євхаристії.

Чи мислимо слухатися священнослужителів, які не сповідують істину Євангелія і прикладом свого життя ведуть паству в прірву погибелі або ж виправдовують єресь єресей - екуменізм? І чому в способі життя таких кліриків варто було б  їх наслідувати?

Святий непослух абсолютно необхідний тоді, коли єресь і моральне розкладання приймають колосальні розміри, коли Церква в особі священноначалія впадає в оману, як це відбувається в наші дні стосовно архієресі екуменізму...

Єресь опоганює і вражає все тіло Церкви, і тому неважливо, що понтифік відвідав щойно Афіни або що ВРЦ засідала в межах митрополії Аттики. У питаннях віри немає такого поняття, як «в моєму віданні» або «в чужий компетенції». Так, єретик Арій об'явився в далекій Олександрії, а боротися з новим псевдовченням стали каппадокійські отці; або, наприклад, в Константинополі почав свою єретичну проповідь Несторій, але боротьбу з ним вів, головним чином , Олександрійський святитель Кирило.

Таким чином, ні для кого з архієреїв не може служити виправданням той факт, що нога папи не ступала в межі їхніх єпархій, або що конференція ВСЦ проходила не в їхній митрополії, або що особисто вони не звершували спільних молитов з католиками і протестантами. Раз вони тому не опиралися, не протидіяли, не протестували і не підносили свій голос проти цього нечестя, значить, нарівні з усіма, причетними до єресі екуменізму, поділяють відповідальність і несуть провину за те, що вершилося, і в рівній мірі з іншими причетні до цього блуду. Адже, за словом святого Іоанна Златоуста, єпископ повинен дбати не тільки про свою єпархії, а й про всю Вселенську Кафоличну Церкву в цілому: «Предстоятелю слід дбати не тільки про Церкву, довірену йому Духом, а й про Вселенську».

Оскільки ми не бачимо, щоб хто-небудь з церковної ієрархії боровся з екуменізмом, виступав проти нього, якось протистояв натиску католицтва і антиправославної діяльності ВРЦ, то ми самі змушені підняти свій голос. Але негайно замовчимо, лишень тільки просвітить Господь архіпастирів, і вони почнуть хоч щось робити в цій жалюгідній ситуації. А поки цього не відбудеться, займатися цим доведеться нам, простим клірикам і ченцям.

Всі ми у відповіді за Церкву, а не тільки одні архієреї, бо Церква - це не чиясь приватна власність. Єпископ укупі з духовенством, а також миряни, як єдине тіло з головою - Христом, несуть відповідальність за неї, кожен у своїй мірі. Нерідко, коли в оману впадали патріархи та ієрархи, на захист Церкви від всіляких єресей ставали якраз прості пресвітери і ченці, а віруючий народ споконвіку взагалі визнається вартовим Православ'я.

І останнє: неодноразово представляючи Вселенську патріархію і Елладську Церкву на міжхристиянських конференціях, ми наочно переконувалися в тому, що подібні богословські діалоги не тільки ні до чого не приводять, але, навпаки, ведуть до апостазії, до відпадання від Православ'я. Екуменісти з числа православних, беручи участь в подібних зустрічах, анітрохи не свідчать про істину нашої віри, хоча саме цю мету вони декларують і нібито переслідують - насправді ж, цією метою вони просто прикриваються, використовуючи як аргумент для виправдання своєї участі у ВРЦ та інших подібних організаціях, і не більше того.

*Николаїзм (николаїтсво)- єресь апостольського століття, стосовно якої Христос, через святого апостола Іоана († бл. 104), двічі прорік, що вчення Николаїтів і справи їх Він ненавидить (Об'явл 2, 6; 15). Немає загальної думки щодо того, хто був Микола і в чому полягала його вчення. Одні в його імені знаходять те, що могло б якось прояснити суть єресі, вважаючи, що Николаїти - це назва символічна. Інші, наприклад святителі Іриней Ліонський (140-202) та Іполит Римський († 235), приписують її походження Миколі, чужинцеві Антіохійському, наверненому з язичників, одному з семи, що згадуються в Діяннях святих апостолів (Діян. 6, 5), який згодом спотворив вчення Христове, ставши основоположником єресі.

Але є й ті (напр., святителі Ігнатій Антіохійський (бл. 50 - бл. 107) і Климент Олександрійський (бл. 150 - до 250), і навіть Євсевій Кесарійський (260 - бл. 340)), хто стверджують, що єретики , прикриваючись його ім'ям, перекрутили зміст слів Миколи: «плоть потрібно умертвляти», що мав на увазі, що тіло потрібно приборкувати, зневажаючи пристрасті та позбавляючись від плотських пристрастей; що слід, усвідомивши похіть, упокорити плоть.

Вважаючи матерію злом, николаїти вчили про необхідність умертвляти плоть і підносити дух над матерією, перемагаючи чуттєвість незвичайним способом - через задоволення пристрастей, бо всі вони, як вірили николаїти, навіть самі грубі і низькі, природні і корисні. За вченням николаїтів, благодать від Бога може отримати тільки той, хто грішить, тому, щоб отримати більшу благодать, слід більше грішити. Єресь ця виникла як результат протидії іудейському впливу - її прибічники заперечували, зокрема, обмеження Апостольського собору (49) щодо жертов і блуду, тим самим проповідували компроміс з язичництвом. Николаїзм вважають найпершою єрессю, яка передувала всім гностичним єресям. Деякі вважають, що поняттям николаїзм позначається плотська гріховність духовних осіб.

**Протоієрей Георгій Металлінос - професор богословського факультету Афінського університету, відомий сучасний богослов і видатний церковний письменник.

Перший розділ і про автора: Слідом за екуменізмом прийшов гомосексуалізм

У наступних розділах книги, які Православний Оглядач надаватиме вашій увазі, прот. Феодор Зісіс наводить грунтовне свідчення Священного Писання та з праць Отців Церкви щодо належного послуху в Церкві Христовій.

ПРОДОВЖЕННЯ: ТРЕТІЙ РОЗДІЛ. Священне Писання про послух