Беззаконня наверху. Ієромонах Дамаскин (Хрістенсен)

Останнім видом "акторства", про який говорив Архієпископ Аверкій, це акторство серед осіб, наділених церковною владою. Цей вид є, мабуть, найбільш важливим у створенні фальшивого "православ'я", тому що церковні вожді покликані задавати тон всьому церковному життю.

Ті з них, хто не володіє справді апостольською ревністю, можуть проте вельми ревно трудитися заради досягнення своїх особистих цілей або для вигоди своєї партії. Архієпископ Аверкій писав, що для них "Церква не що інше як одна із звичайних людських організацій, де вони хотіли б грати одну з головних ролей ..."

В іншому місці він стверджує: "Вони небезуспішно захоплювали владу в Церкві в свої руки, прагнучи стати повновладними і непідконтрольними керівниками релігійного та церковного життя людей і навіть застосовували церковну дисципліну проти тих, хто відмовлявся коритися їм, щоб мати над усіма владу і не допустити появи опозиції чи обурення ".

Маючи мирське уявлення про владу, вони вважають, що їх основне завдання в тому, щоб робота їхнього зовнішнього церковного апарату відбувалася гладко, а не в тому, щоб спасати душі. Будучи нездатними здійснювати пастирство по-батьківськи, з любов'ю, вони бачать в покорі собі норму поведінки, необхідну для функціонування організації. Об'єктивно, вони наділені священничою гідністю, можуть процитувати безліч канонів, щоб підтвердити своє право на необмежену владу, але "вони мають вигляд побожности, а сили її зреклися" (2 Тим. 3, 5).

Канони, якими вони користуються, зрозуміло, мають сенс тільки тоді, коли застосовуються в правильному дусі, з пастирським міркуванням і у відповідності з вченням Церкви. Багато простих віруючих, від яких вимагають, щоб вони бездумно чинили так, як їм скажуть, вважають своїм обов'язком коритися за будь-яку ціну. Кажучи словами архієпископа Аверкія, вони "потрапляють під вплив" недуховних вождів" і наївно та бездумно підтримують їх у їхніх пихатих справах, немов якісь "хранителі закону і порядку".

Отже, чим більше церковний лідер намагається грати свою роль, тим більше він очікує, що його паства перейметься його мирською уявою про владу і стане грати роль бездумного стада.

Ці володарі показують поганий приклад, і люди не мають можливості порівняти з істиною, оскільки ніколи з нею не зустрічалися. Вони не здатні відрізнити формальне пастирство від істинного Православ'я, що веде до спасіння душі; а тому шукають пастиря не з духовних міркувань, але щоб "офіційно" стати членами правильної церковної партії. Якщо ці пошуки закінчуються невдачею, то через цю зайву увагу "офіційності" з’являється гіркота і розпач, від того, що тебе не вважають "офіційно православним".

Серед вірних, керованих такими недуховними вождями, може виникнути якийсь параліч. Він проявляється в тому, що люди бояться взяти на себе ініціативу і діяти у відповідності до вказівок свого сумління, бо повірили в те, що кожен, хто порушує цей стан справ, не має права на існування. Вони починають соромитися показувати своїми справами, що люблять Бога всім серцем своїм,або люблять тих святих Божих, які, можливо бути, ще «не визнані» Церквою.

      Використання влади в мирських цілях особливо небезпечне, коли цим займаються ієрархи, оскільки вони, ченці, є пастирями мирян, тобто повинні вносити в середовище тих, хто живе в миру, закваску Царства Небесного. Вони зобов'язані надихати, спрямовувати і підбадьорювати, підтримувати всі благочестиві прагнення віруючих нести добро на цю занепалу землю, а не намагатися захопити владу над цими спробами, стандартизувати їх і, охороняючи від усякого "ризику", знищити природність, натхнення і чистоту цих прагнень.

      Архієпископ Аверкій часто говорив про "беззаконня нагорі", про беззаконня, яке виходить від "законної влади" і тому не піддається сумніву. Звертаючи увагу на це спотворення істини, він аж ніяк не захищав тих, хто воює з церковною владою, або є підозрілими до будь-якої людини лише тому, що та займає відповідальний пост у церковній ієрархії. Він всього лиш спонукав віруючих не підкорятися бездумно "букві закону", не звертаючи уваги, чи використовується вона для благої справи чи для особистої чиєїсь користі. В одній роботі він писав:

      "Істинне Православ'я чуже всякому мертвому формалізму. У ньому немає сліпої покори "букві закону", тому що воно, Православ'я, це "дух і життя" (Ін. 6, 63). Те, що здається зовсім правильним і абсолютним  із зовнішньої і чисто формальної точки зору, зовсім не обов'язково таке на ділі ... Православ'я це єдина і повна Істина, чиста Істина, без всякої домішки і найменшої фальші, брехні, зла і обману ".

      Все, що стоїть на шляху Христової Істини, - це ідол. Тому, якщо людина дотримується вказівок церковного вождя, які суперечать заповідям Христа, то ця людина створила собі ідола з "офіційності". Зрештою це призводить до переконання, що "якщо наші вожді помиляються, то все загинуло!" Однак, як пояснював архієпископ Аверкій, не можна вважати людину безнадійно втраченою для Православ'я до тих пір, поки вона не втратила духовного розуміння того, що таке Церква. "Ворота адові, - писав він, - не здолають Церкви, але вони можуть здолати багатьох з тих, хто вважає себе церковними стовпами, як це показує нам історія Церкви".

      Позиція архієпископа Аверкія була визначеною: коли будь-що робиться з нечистих міркувань, ми не можемо схвалювати цього, ми не можемо мовчати під прикриттям офіційної влади, бо це - "беззаконня нагорі".

      "Лагідність і смирення це не безхребетниість, і вони не схиляються перед явним злом. Істинний християнин повинен бути безкомпромісним стосовно зла, повинен боротися з ним усіма доступними йому засобами, щоб рішуче зупинити поширення і зміцнення цього зла серед людей".

      І ще, Архієпископ Аверкій підкреслював небезпеку перестраховки, пошуків підтримки або визнання у будь-якого роду "влади", лише тому що це "офіційна" влада:

      "Будь-яка спроба з нашого боку залучити на свій бік цих "можновладців" у наш час, коли "антихристи, яких багато" відкрито чи таємно борються з Христом та Його Церквою і, очевидно, приходять до влади; будь-яка спроба рабськи прислужитися їм, прилеститися до них, робити те, що вони хочуть, і навіть прагнути отримати від них "легалізацію", - все це зрада Христа Спасителя нашого і ворожнеча щодо Нього, навіть якщо ті, хто так чинить, носять священицький одяг".

      Говорячи так, архієпископ Аверкій прекрасно описав і пояснив феномен "сергіанства". Митрополит Сергій капітулював перед безбожною радянською владою для збереження лояльності, щоб церковні установи могли продовжувати свою роботу, і те, що змусило його зробити цей крок, мало місце не тільки в Радянській Росії. Це універсальна властивість людської душі, яка драматично виразилася в особистості Митрополита Сергія: "виправдання зла та підтримка брехні заради досягнення мирських вигод "офіційного" положення, хоча і "для користі Церкви".

"Таким чином, - писав ієромонах Серафим Роуз, - деякі християни можуть опинитися в становищі, коли вони будуть цілком "легальними", але глибоко чужими Христу - наче християнська совість повинна коритися будь-яким наказам церковної влади, поки ця влада залишається "канонічною " . Таке уявлення про сліпу покору і було однією з головних причин перемоги сергіанства в наше століття - і всередині, і за межами Московського Патріархату".

      У підсумку, дотримуючись принципу сергіанства, навіть "найтрадиційніші" християни добровільно будуть підкорятися антихристу. Їх не будуть змушувати погоджуватися з ідеями антихриста або його методами. Від них вимагатиметься всього лише визнання його влади, що вони і зроблять заради збереження ієрархії, церковної організації, богослужіння і можливості відкрито приймати Христові Тайни. Зрада з їхнього боку буде не в зайвій прихильності до канонічних форм, а в тому, що вони ставлять вірність формі вище вірності Христу.

      "Святі Отці дуже виразно вчать про це, ґрунтуючись на Апокаліпсисі св. Іоана Богослова. Отці дали тлумачення того, що печатка антихриста накладається на лоб і праву руку не одночасно, але або на лобі, або на руці (Одкр. 13, 16). Згідно слів св. Андрія Кесарійського, ті, у кого печатка антихриста буде на чолі, будуть розділяти образ думок антихриста, тоді як ті, хто отримає печатку на праву руку, лише будуть визнавати його владу, стверджуючи, що це припустимо, якщо "залишатися християнином в душі ... " Але Дух Святий покине людей, які отримали печатку звіра, і тоді серце їх наповниться першою ознакою загибелі - боязкістю - яка швидко приведе їх до кінця".

      Знаючи це святоотцівське вчення, архієпископ Аверкій міг цілком передбачити, як церковні організації - екуменічні та антиекуменічні, обновленські і традиціоналістичні - одного разу опиняться під владою антихриста. Ті, у кого страх перед мирської владою сильніше страху Божого, будуть використовувати всі сили свого розуму, щоб виправдати це підпорядкування антихристові, бо серце і совість ніколи не зможуть зробити цього. Вони спробують підтримати свої церковні установи відмовою від духовної свободи і героїчного сповідання віри, хоча тільки це, як знову і знову повторював Архієпископ Аверкій, здатне підтримати непереможне воротами адовими Тіло Христове. Так виповниться пророцтво Святителя Ігнатія Брянчанінова, якого часто цитував Архієпископ Аверкій:

      "Судячи по духу часу і по бродінню умів, треба вважати, що будівля Церкви, яка коливається давно, захитається страшно і швидко. Немає кому зупинити і протистояти. Заходи підтримки, які застосовуються, запозичують із стихій світу, який є ворожим Церкві, і цим швидше прискорять її падіння, ніж зупинять ... Милосердний Господь нехай відкриє остаток віруючих в нього. Але залишок цей мізерний: і робиться він все меншим та біднішим".

Уривок з книги «Церква перед лицем відступлення» (Архієпископ Аверкій (Таушев) та його ічення про проникнення духа антихриста в середовище Православ’я останніх часів) Автор: Ієромонах Дамаскин (Хрістенсен)

Переклад українською: Православний Оглядач