Сергій Худієв: Не бути чужим

Версія для друку

Злочин, здійснений Степаном Комаровим, який жваво цікавився неоязичництвом, привернула загальну увагу до цього феномену. Звичайно, неоязичники - різні люди, і більшість з них не вчиняє злочинів, але до самого явища варто придивитися.

Степан Комаров Десь я читав, що під час останнього перепису населення якась частина опитуваних записалася за національністю ельфами. Що ж, при визначенні національності важливу роль відіграє національна самосвідомість, і, якщо людина вважає себе етнічним ельфом, так тому і бути. Тим більше, що не варто побоюватися явлення ще якихось ельфів, які оголосять її самозванцем і скажуть, що у справжніх ельфів повинні бути гострі вуха. Гостровухих громадян ніхто не зустрічав, а літературні джерела в цьому питанні розходяться.

Людина може душею зріднитися з вигаданим світом (в даному випадку, очевидно, світом Дж.Р.Р. Толкієна) і відчувати себе в більшій мірі співгромадянином Галадріель і підданим короля Елронда, ніж громадянином Росії (України, ПО). Зазвичай це досить невинно, тому що носить характер гри і жарту, учасники якої цілком віддають собі звіт в її умовності: людина розуміє, що він Діма Петров з другого курсу, а не Високий Ельф, і цілком нормально функціонує в якості студента, громадянина і члена сім'ї. Якщо Діма насправді вирішить, що він і справді найсправжнісінький Ельф, якого чорною магією перетворили на московського студента, йому знадобиться допомога фахівців. Але поки він цілком бачить межу між уявою та реальністю, з ним все в порядку.

Головна проблема неоязичництва - розмивання цієї межі. Слов'янське фентезі, яке хоче опертися на якісь (здебільшого уявні) слов'янські старожитності, точно так само, як західне фентезі опирається на (теж здебільшого уявні) давні кельтські або німецькі, цілком має право на існування - як літературний жанр. Добромисл має таке ж право сидіти в Славнограді, як і Конон-Варвар - кочувати по Кіммерії.

Проте історично саме формування руського народу (як і більшості народів сучасної Європи) відбувається вже в християнську епоху, ніяких «язичницьких росіян (українців, ПО)» просто не існувало в історії (як і, скажімо, язичницьких англійців або язичницьких іспанців), але любителі фентезі цінують цю літературу зовсім не за історичну достовірність.

Автору квазіетнічних фантазій не можна висловити ніяких претензій – до часу поки він, і його читачі ясно усвідомлюють, що все це - художній вимисел.

Неоязичництво наполегливо претендує на те, що його версія фентезі - правда; більш того - правда, яка повинна визначати руську (російську, українську, білоруську… ПО) ідентичність, зіпсовану, виявляється, «чужим», «нав'язаним», «єврейським» християнством.

Неоязичницькі ритуали Дві ідентичності - «Високий Ельф» і «росіянин, москвич, студент другого курсу» - цілком можуть мирно співіснувати, тому що, по-перше, Діма не вважає себе всерйоз Ельфом, по-друге, ельфам нічого ділити з росіянами.

Дві інші ідентичності - «фантезійний язичницький рус» і «російський, руський», на жаль, вступають у конфлікт. По-перше, людина відмовляється визнавати гру грою - вона наполягає, що вона і справді «язичницький рус»; по-друге, все, що визначає культуру та ідентичність реально існуючого руського народу, для нього є чужим і ворожим. Святині руського народу для нього не тільки не святині, але знаки чужої і ворожої присутності, окупації злими прибульцями «споконвічної» «язичницької Русі».

Руські святі - Димитрій Донський і Олександр Невський, преподобні Сергій Радонезький і Андрій Рубльов - для нього не просто чужі, а вороги. «Дерев'яні церкви Русі», іконопис, музика Рахманінова і Чайковського, Достоєвський, Пушкін, вся російська культура, яку знає і цінує весь світ, культура, що виросла на євангельській заквасці, коли навіть люди, особисто невіруючі або навіть ворожі до Церкви, дихають християнським повітрям і говорять на християнській мові, - йому чужа.

Навіть мову, на якій він говорить, йому нав'язали ідейні вороги - від звички говорити «спасибі» до іменування вихідного дня «неділею» (воскресение, рос), так що бідні язичницькі руси, і розмовляючи між собою, не можуть обійтися без слів явно християнського походження.

Звичайно, така вигадана - і ворожа реально існуючій Росії (Україні, ПО) - ідентичність не обов'язково веде до скоєння злочинів. Є велика різниця між лихослів'ям і вбивством.

Але вона робить людину чужою. Її вірність і прихильність віддані чисто уявній спільноті «дохристиянських русів», а ворожість і відкидання – до тих руських людей, які існували та існують насправді.

Ми робимося своїми для багатьох поколінь наших предків, коли розділяємо з ними спільну віру і спільні святині. І це, звичайно, не неоязичницька віра. Це віра Апостольська, віра Православна. Коли ми входимо в православний храм і разом зі всім Божим народом підносимо молитви, ми робимо те, що було б глибоко рідним і зрозумілим руським людям минулих століть.

Руські святі минулих століть моляться разом з нами, і ми сповідуємо віру наших предків, яку передамо нашим нащадкам. Ми - вдома. Ми - на Батьківщині. Ми - свої серед своїх. Ми залишили світ фантазій і повернулися до реальності - до істинного Бога, Бога батьків наших.