Православний оглядач блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться (Матвія 5:9)
  • Києво-Печерська Лавра
  • Церква святого апостола Андрія у Львові
  • Козацькі могили під Берестечком
  • Свт. Іоан Златоуст звершує Божественну літургію

Христос і революція (1)

Останнім часом все більше християн задаються питанням, як повинен ставитися християнин до участі в революції. Здебільшого, прямо чи опосередковано, частина християнських священнослужителів різних конфесій не те, що благословляє на революційну діяльність своїх вірних, але навіть називає подібну активність необхідним обов’язком в житті християнина.

Для того, щоб краще орієнтуватися в цьому питанні нам необхідно звернутися до першоджерела, до святого Євангелія, і до земного життя Господа нашого Ісуса Христа, який стикнувся із подібними обставинами живучи поміж єврейського народу дві тисячі років тому.

«Православний Оглядач» пропонує читачам статтю митрополита Антонія (Храповицького) за назвою: «Христос Спаситель і Єврейська революція» в якій дане питання ретельно розглядається. Вона може стати дороговказівним та життєдайним світлом для тих, у кого відкрите серце для слова Христового, і хто ще не втратив здатності робити власний вибір, а не піддаватися масовому психозу, або ж не хоче бути рабом людського схвалення всупереч виконання волі Божої.

Через те, що стаття для Інтернет формату є великою, ми подаємо її частинами.

 

Митрополит Антоній (Храповицький): Христос Спаситель і Єврейська революція

Але, якщо Господь прийняв несправедливу кару від єврейських шовіністів-революціонерів, то кара ця була неправедно подвійною, тому що Спаситель був теж патріотом і Його вчення не виключає переважної любові до батьківщини та свого народу, але велить поєднувати її з любов'ю до всього людства і з ревністю про загальне спасіння, як Він пояснив жінці самарянці (Ін. 4, 21-23) і як відчували, мислили і діяли і продовжують діяти справжні руські патріоти.

13 травня 1921

I

Митрополит Антоній (Храповицький)Усім відомо, що євангельські оповіді про земне життя Господа Ісуса майже однакові в перших трьох Євангеліях, але відрізняються за змістом від четвертого; не в тому значенні, щоб перші суперечили останньому, а в тому  що Ап. Іоан повідомляє про промови і події, замовчані в перших трьох Євангеліях, і замовчує про більшість тих, які викладаються трьома першими євангелістами.

Однак між першими трьома і останнім не тільки немає протиріч, але уважний дослідник Євангелій легко помітить, що св. Іоан вважає, що його читач знайомий з оповідями Матфея, Марка, Луки, і доповнює їх або надає пояснювальні зауваження своїй розповіді про деякі події, які описують і він, і перші євангелісти, як, наприклад вхід Господній в Єрусалим, Таємну Вечерю, відвідання Петром Гробу Господнього та ін..

Взагалі потрібно сказати, що, починаючи з опису Входу в Єрусалим і зради Іуди, оповіді усіх чотирьох Євангелій зливаються тісніше, ніж в описі подій, що передували. Зате в звершених раніше чудесних діяннях Христових тільки одне чудо насичення п'ятьма хлібами п'яти тисяч народу і ходіння Спасителя по водах описано всіма чотирма євангелістами (виділ, ПО). Якраз ця подія дає нам ключ до розкриття поставленого в заголовку предмета і, крім того, пояснює нам відношення Євангелія від Іоана до перших трьох.

Дійсно, в перших трьох Євангеліях чудо ходіння по водах є єдиним чудом, здійсненим нібито без певної мети: відчувається щось недоговорене, і недоговорене свідомо. Це приходить на думку читачеві Євангелій, особливо зважаючи на один вираз, що вийшов з-під пера і Матфея, і Марка: «І зараз же (після чудесного насичення народу) звелів Ісус учням своїм сісти в човен і пливти раніше Нього на той бік, поки Він відпустить людей»... (Мф. 14, 22; Мк. 6, 45). Чому поспішність і наполегливість? Про це замовчується; замовчується в трьох євангелістів і про враження, яке було зроблено на народ чудесним насиченням, хоча при викладі інших чудесних подій, наприклад, зцілення розслабленого, спущеного через дах, глухонімого, воскресіння сина вдови Наїнської та ін.., три перших євангеліста постійно згадують про це. Тут же про враження свідків чуда говорить тільки Іоан, і з його слів ясно, що це диво на перевагу перед усіма іншими збудило народний захват і віру в Спасителя, хоч, як побачимо, ненадовго.

У чому ж полягає Іоанове пояснення чуда ходіння по водах? Воно дуже коротке, всього 10 слів, але з них легко зрозуміти, чому мало місце і це чудо, і наполеглива поспішність Ісуса Христа у відправці учнів через озеро і чому інші євангелісти залишили все це без пояснень.

«Тоді люди, побачив­ши, яке чудо сотворив Ісус, сказали: це воістину Той Пророк, Який має прийти у світ. Ісус же, дізнавшись, що хочуть прийти, несподівано взяти Його і зробити царем, знову пішов на гору один»(Ін. 6 , 14-15 ).

Звичайно, своє рішення про проголошення Христа царем євреї відклали до ранку; вони б не допустили Спасителю віддалитися від них в човні, та були, ймовірно, задоволені тим, що Він відправив від Себе учнів і, залишившись з іудеями один, ще менш міг би чинити опір їх наміру.

Чому ж три євангелісти промовчали про причини чудесного ходіння Господа по водах, яке, як бачимо в Іоана, полягало в бажанні Господа уникнути рук народу і насильницького воцаріння? Змовчали по тій же причині, як і про воскресіння Лазаря, і про смертний вирок над Спасителем опісля цього, і про гнів народний, що запалав проти Нього, коли Він допустив язичникам у Своїй особі поглумитися над улюбленою мрією народу про національного царя, тобто після виголошення Пилата: «Ось цар ваш!» Про все подібне доводилося замовчувати, поки продовжувала існувати іудейська держава, бо пояснення цієї сторони подій Христового життя було б рівносильне доносові на народне повстання, на загальнонародний революційний настрій, який підігрівали Синедріон і книжники. Священні письменники, учні Христові, цілком розумно захищали себе від підозри ворожих іудеїв в здатності до зрадництва, до доносу на велике повстання іудеїв проти римського панування, що готувалося, і яке спалахнуло з усією силою в 67-му році по Р.X. Так чинили вони і в повідомленнях про земне життя Христове і в подальшій своїй діяльності. Коли, наприклад, апостол Павло прибув до Риму, то вважав обов'язком при першому ж своєму побаченні з співвітчизниками пояснити, що з'явився на суд Кесаря ​​«не з тим, щоб звинувачувати у чомусь свій народ» (Дії 28, 19), але з тим, щоб самому виправдатися.

Подібна обережність була вже зовсім не потрібна в той час, коли писалося четверте Євангеліє, тобто після руйнування Єрусалиму та єврейського царства Веспасіаном і Титом. Не потрібно вже було замовчувати св. Іоану і про ті сторони євангельських подій, за опис яких могла піти кара від іудейського уряду, наприклад про те, хто саме відсік вухо раба архієрейського Малха, тоді як жоден з перших трьох євангелістів не наважився назвати Симона Петра який підняв меч, але всі троє задовольняються виразом: «Один із тих, що були з Ісусом», не називаючи навіть його апостолом або учнем, і тільки Іоан називає того, хто витягнув меча і відсік мечем по імені. З цієї ж причини Синоптики замовчують про воскресіння Лазаря, як засудженого Синедріоном до смерті мнимого злочинця, який, як відомо з найдавніших передань, незабаром був вимушений утікати на Кіпр і понад те мав би великі проблеми через нагадування про свою смерть і воскресіння, бо іудеї, що були там у великій кількості, усюди стежили за християнами і збуджували проти них язичників, а іноді навіть просто громадських покидьків, як ми це знаємо ще з книги Діянь (14, 2; 17, 5 та ін.)

Що стосується Лазаря, то ім'я його зовсім не згадується в перших трьох Євангеліях, якщо не вважати притчі про багатого і Лазаря (безсумнівно, теж пов'язаної його майбутнім воскресінням), хоча згадується про Марію і Марфу, так що апостол Іоан, повідомляючи про Лазаря, припускає, що імена його сестер відомими читачеві: «Був один недужий - Лазар з Віфанії, села Марії й Марфи, сестер його» ​​(Ін. 11, 1). Іоан відчуває, що читачі перших трьох Євангелій дивувалися, як могло відбутися урочисте вшанування Христа народом при останньому вступі Господа в Єрусалим, коли оточуючі Його очікували абсолютно протилежного ставлення до нього столиці, і «жахалися і, слідуючи за Ним слідом, боялися» (Мк. 10, 32); апостол Іоан, у свою чергу, підтверджує, що учні Христові відмовляли Спасителя від наближення до Єрусалиму, коли Він збирався оголосити, що йде воскресити Лазаря: «Учителю! Чи давно юдеї намагалися побити Тебе камінням, і Ти знову йдеш туди?» Але всі послухали заклик мужнього Фоми: «Ходімо й ми і помремо з Ним» (Ін. 11, 8, 16).

 

І раптом замість очікуваного гоніння - урочиста зустріч з пальмовими гілками! Здивування читача перших Євангелій розсіюється при читанні четвертого, з якого він дізнається, що зустрічі передувало воскресіння Лазаря, яке навернуло багатьох іудеїв до віри в Христа (Ін. 11, 15) і ось євангеліст підтверджує саме такий зв'язок подій: «Тому і зустрів Його народ, бо чув, що Він створив це чудо» (Ін. 12, 18). З інших євангелістів тільки Лука дає натяк на особливу причину віруючого народу прославити прибулого Спасителя: «Безліч учеників почали радісно хвалити Бога гучним голосом за всі чудеса, які вони бачили, кажучи: Благословен Цар, що гряде в ім’я Господнє» (Лк. 19, 37-38). Через згадані вже причини Лука не міг пояснити, що має на увазі не стільки чудеса Христові взагалі, скільки звершене незадовго перед тим воскресіння чотириденного мерця. Ренан, який заперечував цю подію, не міг у своїй книжці пояснити і події урочистого входу і вироку над Спасителем, який слідував за цим.

Отже, замовчування одних євангелістів про те, що пояснює четвертий, залежало від назріваючої в часи Спасителя єврейської революції, керованої Синедріоном. З вищенаведених євангельських епізодів з'ясовується вже й інша, не помічена біблійною наукою істина, саме та, що єврейська революція вельми тісно стикалася із земним життям Христа Спасителя і взагалі визначала собою (звичайно, за особливим попущенням Божим) багато євангельських подій; далі ми побачимо, що вона ж була головною причиною народної ненависті проти Христа, яка возвела Його на хрест.

Чи маємо ми якісь інші історичні дані про те, що розгорівшись з такою страшною силою в 67 році повстання іудеїв назрівало давно і час від часу спалахувало протягом усього першого століття нашого літочислення? Звичайно, маємо. - Не будемо поширюватися про вкрай волелюбний і бунтівний настрій іудейського народу протягом усієї його історії, яка починалася з епохи царя Давида (2 Цар. Гл. 15-18 і 20) і дійшла до вищого ступеня напруги в епоху братів Маккавеїв; скажемо тільки про те, що найгарячіший друг народу - пророк Єремія майже чверть своєї великої книги присвятив на те, щоб переконувати співвітчизників не повставати проти нездоланної сили вавилонського царя, але не міг добитися мети своїх умовлянь навіть тоді, коли Єрусалим і храм були вже зруйновані, майже весь народ відведений в полон, а залишилася тільки небагатолюдна чернь, яка все-таки з шаленою відвагою кидалася на представників вавилонської військової влади і тим засудила до смерті весь залишок народу, а країну свою - до остаточного спустошення.

У подібному ж настрої були іудеї і в епоху земного життя Христового. Не маючи ще можливості під пильною владою римлян організовувати повстання в містах, їх вожді вели своїх послідовників в пустелі, але, звичайно, і ці спроби подавлялися військовою силою римлян. Ось слова члена Синедріону Гамаліїла, сказані незабаром після Вознесіння Господнього.  «Незадовго перед цим з’явився Февда, видаючи себе за когось великого, i до нього приєдналося близько чотирьохсот чоловiк; але його вбито, i всi, хто слухав його, розiйшлись i зникли» (Діян. 5, 35, 36). Ймовірно, про них же згадував Господь, називаючи їх злодіями і розбійниками (Ін. 10, 8).

Подібні заходи бунтівників тривали й під час апостольської проповіді. Коли апостол Павло був арештований в Єрусалимі, то тисяцький питав його : «Чи не ти той єгиптянин, який перед цими днями вчинив заворушен­ня i вивiв у пустелю чотири тисячi розбiйникiв?» (Діян. 21, 38). З Євангелій ми знаємо, що і фатальний «Варавва був посаджений до в'язниці за вчинений у місті бунт і вбивство» (Лк. 23, 19 і 25) і, звичайно, цим самим привернув на свій бік народне співчуття, виражене в настільки наполегливій формі перед Пилатом і підігріте первосвящениками та членами Синедріону (Мк. 15, 11).

Отже, прийнявши до відома революційну налаштованість іудеїв, яка підтримувалася Синедріоном, ми тепер не тільки абсолютно ясно зрозуміємо події, що оточували чудесне насичення п'ятьма хлібами п'яти тисяч людей, але зрозуміємо і те фатальне значення, яке мали ці події в земному житті Христа Спасителя, - «Люди, бачили чудо, яке Ісус учинив, гомоніли: Це Той Пророк, що повинен прийти в світ», і вирішив «прийти та забрати Його, щоб настановити царем» (Ін. 6, 14-15).

Абсолютно зрозуміло тепер, чому саме це чудо, а не якесь інше справило подібний вплив на революційний народ. Вони знайшли у Христі те, що більш за все потрібно мати, але і важче всього дістати для повстання, - готовий хліб. У той час неможливо було запасатися гарматами і бронепоїздами: справа вирішувалося живою силою людей і холодною зброєю, але дістати запас провіанту під пильним наглядом римлян було неможливо в пустельних місцях, де, як ми бачили з книги Діянь, повстанці зосереджували свої сили. Під час Мойсея в аравійській пустелі хліб надсилався повсталому проти єгиптян Ізраїлю прямо з неба; тепер новий пророк може робити те ж, що творив Господь в давнину, і потрібно хоч силою примусити Його стати опорою народного повстання. Господь уникнув їхніх рук таким способом, якого ніхто з народу не міг передбачити: Він пішов від них по воді, як по сухому. Тепер мета цього останнього чуда зовсім ясна.

Зрозуміло, це таємне віддалення Христове було зовсім не по серцю іудеям. Апостол Іоан кілька глав свого Євангелія присвячує подальшим їхнім бесідам з Христом, в яких вони нагадують Йому про небесний хліб при Мойсеї і вимагають продовження дива. Звичайно, вони прямо не могли говорити про бажане повстання, але, коли Господь починає розкривати Своє вчення про інший хліб, хліб духовний, а потім про хліб новозавітний, євхаристійний, яким є Його пречисте тіло; коли Він потім обіцяє, що іудеям, які увірували в Нього моральну свободу замість політичної і говорить про малу цінність останньої, то народний захват, збуджений дивом над п'ятьма хлібами, поступово переходить в ремствування, а потім ці бесіди, що поновилися в Єрусалимі, закінчуються тим, що люди беруться за каміння, щоб умертвити Того, Кого так недавно хотіли проголосити царем. Читайте Євангеліє від Іоана, і ви побачите, що відмова Спасителя від цього обрання і бесіди, які пішли за цим, неспівчуття для повстання, що готувалося, і були поворотним пунктом у відносинах іудеїв до Христа Спасителя; звідси почалася народна ворожнеча, яку похитнуло диво воскресіння Лазаря, але ненадовго. Втім, звернемося до євангельської розповіді.

Народ шукає Ісуса на місці насичення п'ятьма хлібами і, не знайшовши Його, сідає у човни і з подивом знаходить Його в Капернаумі, куди неможливо було прийти раніше, бо жодного човна з вечора не залишалося. «Учителю, коли Ти прибув сюди?»

Господь не відповідає на їхнє питання, але дорікає їм: «Ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудо, але тому, що їли хліб і наситились. Дбайте не про поживу, що гине, але про поживу, що залишається на вічне життя, яку дасть вам Син Людський» та ін.

Це не докір за обжерливість: адже вчора ще народ, захоплений слуханням Божественних слів, забув про насущний хліб, пішовши за Христом у пустелю. Ні, Господь незадоволений тим, що в них на думці знову земне, тимчасове - повстання проти римлян, військові приготування та інше, що все одно закінчиться смертю, як і переможний хід їхніх предків пустині. «Батьки ваші їли манну в пустелі  - й померли; хліб який сходить із небес, той, хто Його споживає житиме вічно» (Ін. 6, 49, 50). До цих слів юдеї все ще не втрачали надії переконати Христа зробитися для них другим Мойсеєм - Ватажком і питали: «Що нам робити, щоб творити діла Божі?», посилаючись на чудесне водійство Мойсея, і додавали: «Господи, хліба такого давай нам завжди», бо тоді успіх повстання буде забезпечений. Але подальші слова Христові про духовний хліб і про життя вічне абсолютно позбавили надії гарячі голови іудеїв, і навіть багато з учнів Його втратили в Нього віру (ст. 64), «відійшли від Нього і не ходили вже з Ним» (ст. 66). Видно, що тоді ж відійшло від Христа серце Іуди і Він сказав: «Чи не дванадцять Я обрав вас? Але один з вас диявол» (ст. 70). Вирішальне значення цієї події доводиться і наступним віршем, на який тлумачі не звертають належної уваги. «Після цього Ісус ходив по Галілеї, бо не хотів ходити по Юдеї, тому що шукали іудеї, як вбити Його» (Ін. 7, 1). «Після цього», тобто після цієї бесіди в Капернаумі Галілейському. Очевидно, про неї було донесено в повстанського штабу, тобто в Синедріон, як згодом і про воскресіння Лазаря (Ін. 11 , 46), і там вирішили розправитися з новим пророком, який закликає народ на інший шлях життя, як вони розправилися і з Іоаном Хрестителем (Мф. 17, 12; Мк. 9, 13), який відповідав на питання народу: «Що нам робити?» - вказівками чисто морального характеру і не підтримував його шовіністичних надій (Лк. 3 , 7 , 8 і 11).

Наскільки клерикальна і навіть народна ворожнеча проти Спасителя тепер почала приймати діяльний (активний) характер,  стає ясно видно з подальших діянь і слів Христових. Коли брати Його звуть на свято Кучок, він каже їм про ненависть до Нього світу і приходить в Єрусалим не явно, але ніби потай (Ін. 7, 7, 10); але, прийшовши і збудивши благоговійний подив народу до свого вчення, він не соромлячись і, мабуть,  без очевидної причини каже: «За що шукаєте Мене вбити?» (ст. 19). Слова ці були настільки несподіваними, що «народ сказав у відповідь: чи не біс в Тобі? хто шукає Тебе вбити?» (7, 20). Однак ніби на підтвердження слів Христових незабаром «хотіли схопити Його»​, спершу в народі (ст. 30), а потім нарочито прислані слуги фарисейські (ст.32); але ніхто не поклав на нього рук (ст. 30).

Останній вираз (Ін. 8, 20) має більш істотне значення, ніж це видається з першого погляду. В іншій статті  ("Поцілунок Іуди") ми пояснювали словами П'ятикнижжя, що законом Божим, яким керувався іудейський народ, заборонено було засуджувати когось без відповідальних свідків, які, звинувачуючи в чому-небудь людину, повинні були покласти на її голову свої руки і після смертного вироку першими кидати в неї каміння (Лев. 24, 14; Втор. 17, 4-7). Цього якраз ніхто не взявся виконати над Спасителем, бо наклепницький донос строго карався за законом: він піддавав донощика тій долі, яку він готував для своєї жертви (Втор. 19, 19). Читайте історію Сусанни і двох старців (Дан. 13), жінки, взятої в перелюбстві (Ін. 8), засудження Стефана архідиякона, нарешті, про суд над Самим Господом Ісусом Христом і над апостолом Павлом в Синедріоні, і ви побачите, що нелегко бувало ворогам правди обходити цей мудрий закон.

До чого ж хотіли причепитися вороги Христові, намагаючись Його тепер заарештувати? Звичайно, вони не могли пред'явити йому звинувачень у небажанні брати участь у повстанні; тому вони, мабуть, поверталися до старого - до зцілення Христом розслабленого в день суботній, хоча це зцілення, вчинене в Єрусалимі, передувало чудесному насиченню в Галілеї, куди Господь безперешкодно тоді віддалився зі столиці, сказавши іудеям викривальну промову з приводу їх нарікання на зцілення. І якщо тепер, після повернення з Галілеї, Спаситель знову опинився примушеним виправдовувати вчинене в суботу зцілення, то, звичайно, з тієї причини, що ця подія, як звершена без свідків, ймовірно, тлумачилася Його брехливими ворогами в якості звичайного лікування і могла служити для недобросовісних людей предметом звинувачення в порушенні суботнього спокою, яке за законом Божим, через Мойсея, каралося смертю (Чис. 1, 33).

Спаситель завжди переможно спростовував звинувачення на Свою адресу в порушенні суботи, коли здійснював зцілення в цей день і соромив обвинувачів при загальному схваленні Його слів народом (Лк. 13, 17, порівн.: 14 , 4-6). Але в даний час, коли стало ясно, що Ісус Христос не співчуває задуманому повстанню, злоба Синедріону і єрусалимських фанатиків-революціонерів досягла такого ступеня, тому не маючи можливості відкрити дійсну причину свого озлоблення, знову піднімають справу про зцілення розслабленого; але Господь добре розумів, в чому дійсна причина їхньої ворожнечі, і тому, сказавши ще два слова про законність зцілювати в суботу страждальців (Ін. 7 , 22-24) і перемігши заздалегідь нову спробу фарисеїв звинуватити Його в порушенні закону в справі про жінку, взяту в перелюбстві, на другий же день після Свого приходу в Єрусалим знову звертає слово до народу іудейського, який жадав політичної свободи, і каже йому про ту вищу, духовну свободу, яку приніс Він на землю Своїм вченням. У цей день, як і напередодні, народ коливався між вірою і жорстокістю серця (7 , 31; 8 , 30). Щире слово Спасителя, Його переконане визнання про Свою слухняність Отцеві, Який послав Його, - все це вливало святу віру в серця слухачів, але вони не могли відірвати своїх сердець від улюбленої мрії про повстання проти римлян під керівництвом очікуваного Месії, про винищення всіх своїх ворогів і про підкорення собі всього світу, ґрунтуючи ці надії на хибному тлумаченні 7 -ї глави пророка Даниїла та інших пророцтв. Таке, і тільки таке, розуміння тодішньої налаштованості слухачів Христових пояснює нам доречність і послідовність тих слів розради, які звернув Господь до цих людей, що в Нього увірували. Слова ж були такими: «Якщо перебуватимете в Слові Моєму, то ви істинно Мої учні і пізнаєте Істину, і Істина зробить вас вільними».

Раніше про свободу ніякої мови не було: Господь відповідає на таємні думки і бажання слухачів. Але відповідь ця не сподобалася натовпу. «Йому відповідали: ми насіння Авраама і не були рабами нікому ніколи, як же Ти кажеш: Ви станете вільні?» Чи було це питання провокаційним з метою викликати Спасителя на згадку про римське ярмо, як після питання про динарії і зведення наклепу на Христа перед Пилатом в тому, ніби Він називає Себе Царем і не велить платити данину Кесарю (Лк. 23 , 2), коли погрожували і самому Пилату доносом на нього Кесарю (Ін. 19 , 12), або тут виявилася тільки крайня ненависть до римського ярма, якого народ не хотів визнавати як факт?

Можливо, що тут було те й інше. Юридично єврейський народ, як і більшість народів, що влилися в Римську імперію, мав автономію, яку римський уряд намагався урізувати (Ін. 11 , 48), а іудейська революційна теократія намагалася розширювати (Ін. 18, 30, 31); за таких умов настрій народних мас буває роздвоєним: між собою люди бідкаються на своє поневолення, але, якщо їм з боку вкажуть на їхню підпорядкованість, вони починають гордо говорити про свою автономію і про свою рівноправність з племенем, що їх підкорило. Так саме відчували і говорили в недалекому минулому жителі Фінляндії про свої стосунки до Росії. При подібному роздвоєному настрої людей насамперед відсутня щирість, і ось, думається, в чому причина того, що Господь ніби несподівано починає викривати своїх співрозмовників в сатанинській брехливості, називає їх синами брехливого диявола і брехунами (8 , 55), знову (пор., 6 , 49 , 50), обіцяючи тим, що увірували в Нього блаженне безсмертя замість земного царства ( 8 , 51). Але тоді бесіда закінчилася тільки охолодженням народу до Спасителя, а тепер, коли остаточно з'ясувалося, що Він зовсім не цінує політичну свободу і взагалі всі блага тимчасового життя людини і народів, Його співрозмовники, подвійно роздратовані ще й прямими докорами проти себе, беруться вже за камені, щоб закидати ними Учителя.

У цій бесіді з особливою ясністю позначилося протиставлення християнської, моральної свободи волі політичній в словах, які в більшості тлумачень залишаються незрозумілими; але вони більш ніж зрозумілі в нашому поясненні сенсу цієї бесіди. Ось ці слова: «Раб (якими є іудеї) не перебуває в домі вічно: Син перебуває вічно. Отже, якщо Син звільнить вас, то справді ви будете вільні» (Ін. 8, 35, 36). Справжня свобода, противага уявної, це свобода моральна, християнська, в якій і християнин перебуває вічно, і народ, зберігаючи її, повіки перебуватиме в домі Отця Небесного разом з Його Сином, тобто в Церкві Христовій. І навіть тут, на землі обітованій, звідки раби гріха, хоча вони і насіння Авраама (8 , 37), можуть бути вигнані і замінені іншим народом або народами, як це і сталося, згідно з іншим передрікання Спасителя (Мф.21, 43; Лк. 19, 43, 44), і притому саме тоді, коли вони сподівалися затвердити вільне єврейське царство при Веспасіанові і Титу. Зрозуміло, що подібні застереження викликали злість шовіністичних революціонерів. Однак наступне після цього зцілення сліпонародженого знову пробудило віру в Нього, і хоча подальші бесіди Христа знову порушили в іудеїв спробу закидати Його камінням, але число віруючих множилося (Ін. 10, 21, 42), і та війна між шукачами Царства Небесного і царства земного все посилювалася в народі і навіть між фарисеями (Ін. 7, 12; 9, 16; 10, 19).

Частина друга: ТУТ

Друкується за: Антоній, митрополит. Христос Спаситель і єврейська революція. Берлін, 1922.

To Top